Українська влада перед вибором

 

Українська влада перед вибором

(до 25-річчя незалежності України)

 

В цьому році, як і в минулому Україна буде відзначати свій День незалежності в умовах війни, агресії Росії проти нашої держави, в умовах, коли на весь зріст постає питання: чи збережемо ми свою країну, чи проведемо радикальні зміни в усіх сферах життя і увійдемо в сім’ю вільних європейських народів.

Сьогодні це без перебільшення історичні запитання і відповідь на них слід дати, не відкладаючи на потім. Гадаю, що підготовка до відзначення Дня незалежності – найкращий привід для такої відповіді. Свято слід використати для критичного аналізу зробленого за весь час незалежності, в т.ч. і нинішньою владою, не посилаючись на попередників  і складнощі, які виникли, мовляв, вперше. За базу мають бути взяті не заяви і круглі слова, а конкретні результати, діяльність конкретних посадових осіб. Свято без литавр і без сліз. Святкують відповідальні люди перед відповідальним вибором.

Бо, коли на тлі крові, смертей та відчаю, відданого Росії без спротиву Криму, окупованих територій Донбасу, розгулу і знущання над українською владою бойовиків ДНР і ЛНР, економічної розрухи і зубожіння народу, виголошуються пусті слова нерідко з недоречним пафосом, стає не по собі. Стає сумно. І ніякі уже звичні пояснення – а чому ви свого часу не зробили чогось, не діють на людей. Може вони заспокоюють нинішніх керманичів, але від цього народові не легше.

Перестаньте експлуатувати тезу про те, що справжня незалежність будується тільки зараз, а до цього її не було. Хто знає, чим відрізняється незалежність від справжньої незалежності? Невже потрібно мати великий розум, щоб збагнути очевидну річ: якщо для будівництва так званої справжньої незалежності необхідні втрати територій, десятки тисяч жертв, зниження лише за один рік життєвого рівня людей майже на третину, то, мабуть, краще будувати просто незалежність, коли таких драматичних подій не було. Повірте, мені неприємно про це писати, але слухати невігластво і клекіт підлабузників не менш неприємно.

В зв’язку із ситуацією, яка склалася в Україні та навколо України, ще раз наголошую нинішнє національне свято – 25-річчя незалежності, на мою думку, має відзначатись по-діловому і самокритично, без військових парадів і феєрверків. А головне, слід визначити вузькі, болючі точки управління державою в умовах війни, нові, що відповідають корінним національним інтересам, плани, нову економічну політику здійснення якої дасть можливість повернути неймовірно складну ситуацію в русло конструктиву, об’єднати всі політичні сили, інститути громадянського суспільства для виходу із кризи, для перемоги.

Було б добре, аби Верховна Рада України, де в 90-х роках вирішувалась доля України, визначались засади її внутрішньої та зовнішньої політики, робились перші кроки формування законодавчої бази для життя в умовах незалежності, сказала своє вагоме слово.

Я також, як перший Президент України, який  підписав всі базові документи, що започаткували становлення та зміцнення нашої незалежності, спробую відповісти на ключове запитання – що ми маємо сьогодні в Україні і що маємо робити, щоб йти шляхом реформ, шляхом перетворень.

Звичайно, найбільшим досягненням українського народу, усіх прогресивних політичних сил є утворення і розвиток незалежної держави, яка попри віщування наших недругів живе, здійснює складні зміни в усіх сферах життя. Нас не влаштовують глибина і темпи змін, боротьба з корупцією, кадрова політика. Ми маємо серйозні застереження щодо рівня та якості управління державою. За роки незалежності ми не заклали міцної бази для радикальних перетворень. А на порозі нас весь час (то більші, то менші) чатують небезпеки. Соціальні вибухи, які тліють, можуть знищити і зроблене, і першопрохідців.

Народ серцем відчуває страх перед можливим розширенням російської агресії і хоче мати ясність – як влада планує організувати безпеку країни. За соціологією майже 70% громадян бачать цей шлях через приєднання до НАТО. А тому влада має не відкладаючи в ящик, провести всеукраїнський референдум, щоб мати документальне підтвердження волі народу як для себе, так і для Заходу.

Міжнародна демократична спільнота втомлюється  чекати від України реальних реформ, боротьби з корупцією. Захід не здатен зрозуміти, де і коли влада щира і опирається на реальні можливості, а де політична тріскотня, дипломатичні занурювання, віра в нездійсненне.

Є три базові, засадничі проблеми України, без розв’язання яких все останнє просто не відбудеться.

Перша з них – це розібратися з війною на Сході, розставити акценти по суті, визначити характер подій і дій, суть конфлікту з Росією (війна чи АТО), назвати головних учасників подій на Донбасі, їх роль і місце, і як закінчити війну, як припинити кровопролиття.

В зв’язку з цим потрібно сказати декілька слів про мінські угоди, або домовленості, або протоколи, або невідомо що. Мабуть, уже в дорослих політиків немає сумніву, що мінські угоди не працюють і сподіватись, що з їх допомогою будуть вирішені проблеми війни на Донбасі, марно. Кажу так, бо спираюся на факти. Адже з часу їх прийняття та функціонування жодного позитивного питання для України, для припинення війни на Донбасі не вирішено. Більше того, мінські угоди принесли Україні негаразди, приниження, нові виклики, які заганяють нас в глухий кут. Саме через мінські угоди і їх дотримання ми втратили частину територій, які до цього контролювали. Тисячі людей загинуло. Мільйони біженців блукають по Україні.

 А Захід, під диктовку Росії, яка весь час звинувачує Україну, в невиконанні мінських угод, вимагає від української влади дотримуватись цих угод. Всі бачать, що терористи угод не виконують і не збираються виконувати. Росія також не виконує.  Що ж всі грають в одні ворота?

Уже фактично забули про мирний план Петра Порошенка. Він також не працює. І не може працювати, так як розрахований на цивілізованих учасників, а не на агресорів, бойовиків і терористів. Для них закон не писаний, вони не дотримувались, не дотримуються і не будуть дотримуватись ніякого міжнародного права. Ще одна обставина. План миру Порошенка призначений для України, а не для Росії. Щоб його виконувала Росія, повинен бути план Порошенка – Путіна. А хіба реально прийняти такий план? То чому ми проводжуємо, як сліпий мул лізти в болото і наполягати на нездійсненному.

Дуже актуальне питання - що буде після закінчення війни? Як будуть жити змордовані терором люди. Куди повернуться біженці? Яким врешті-решт стане Донбас? Без сумніву, він є і буде українським, реформованим, децентралізованим з широкими повноваженнями для використання місцевих ресурсів. Та як це зробити, щоб бажане почало творитись уже сьогодні.

Найперше, що потрібно, це примусити Росію вивести свої війська з окупованих районів Донбасу. А це можна зробити тільки разом із США, Європою, країнами сімки.

До цього всі наші бажання залишаться мрією. Тільки після виведення російських військ з Донбасу ми встановимо там, спираючись на змордованих ДНР та ЛНР людей, українську владу, почнемо відроджувати цей край. Поки російські війська на території Донбасу, нічого не доб’ємося – ні миру, ні злагоди, ні реформ. Це слід засвоїти всім і перестати жонглювати фразами про героїзм та гуманізм.

Друга – це формування нової економічної політики та визначення шляхів і методів її здійснення. Економіка реагує не на слова і заяви, а на гроші та інвестиції.

Як примусити їх йти і працювати на Україну, які стимули запровадити? Потрібно розробити план участі наших олігархів у відбудові України, план для всіх без винятку, і Президента в тому числі. Посада не надає переваг. Радше навпаки.

Старі–нові «схеми» і стара-нова корупція  будуть тільки поглиблюватись, криза буде спрямовуватись в революційне русло.

Загальновідомо, що нову політику можуть готувати і проводити лише нові люди. І зовсім не обов’язково, щоб вони були друзями Президента чи Прем’єра. Вони мають бути професіоналами і патріотами, для яких Україна над усе. А де вони до цього працювали – у Вінниці чи Чернівцях ніякого значення немає.

Сьогодні агонія української економіки відбувається через відсутність в Україні барцельовичів і через брак коштів, які втікають з України через «чорні діри» і не приходять до нас через тотальну корупцію. Лише за останній рік з України втікло майже 30 мільярдів доларів. Мільярди грошей знаходяться в тіньовій сфері. Десятки і сотні мільярдів зосереджені  в офшорах та в корупціонерів.

Якщо цих злоякісних процесів терміново не зупинити, то економіка остаточно розвалиться, а чергова майданна революція наблизиться.

Ми якісь дивні люди. В хаті біда, потрібно швидко діяти, а ми місяцями проводимо конкурси на заміщення посад, красуємось перед телеекранами, демонструючи високу ерудицію, закликаємо до єдності всіх сил у владі, до єднання і порозуміння між владою і народом. Але не хочемо дослухатись один до одного, не вміємо вдатися до компромісу, знайти спільну точку зору через дискусії і злагоду. Керманичі гілок влади не помічають, як залазять на чужу територію, беруть на себе не передбачені Конституцією повноваження, створюючи хаос в управлінні державою.

Пора уже припинити танці на граблях. Головне не хто старший, головніший, а хто розумніший, хто може чимось поступитися, щоб перемогла Україна.

Послухайте, що нерідко говорить прем’єр-міністр України публічно. Звертаючись до людей, наголошує – вибирайте між поганим і ще гіршим. А що третього не існує? То навіщо народові така влада? Чи задумувались ви над цим, Арсенію Петровичу?

Загалом є багато недоречностей і дитячих заяв в публічних виступах, всіх лідерів держави. Це і є темами для 95 кварталу. Гумор в Україні буде розквітати

Слід якось без фальші та обіцянок розібратися з бізнес-активами посадових осіб. Вони не повинні стати на заваді (психологічно, морально) активній участі справжньої політичної еліти в будівництві нової України, підтримки влади народом. Люди все бачать. Їх не обдурити надуманими формулами, гаслами та закликами, псевдо реформаторською демагогією без конкретних результатів.

Час плине, а життя не тільки не поліпшується, а й погіршується. А це паливо для соціального багаття. І на фоні всіх цих негараздів просто глумом звучать заклики холуїв не критикувати владу, мовчати або співати їй дифірамби.

Не потрібно займатися критиканством, розігрувати вибухові сценарії, свідомо спотворюючи ситуацію, розколювати суспільство. Але висловлювати свою думку, спираючись на факти, необхідно. Без цього демократія перетвориться в ширму суб’єктивізму, засобом до авторитаризму.

Скажімо, корупцію не можна пояснювати лише війною. В її основі лежать старі корупційні «схеми», офшори, відсутність дійового контролю за посадовими особами, які нерідко призначаються на посади за принципами близькості до тіла, кумівства, бізнес-партнерства.

Я не вперше говорю про відсутність системи в кадровій політиці. Про необхідність не просто змін, а кардинальних і швидких змін. Бо нагромаджується невдоволення мільйонів. Люди почуваються обдуреними. Обіцянки не виконуються. Замість щирої та відвертої розмови влади з людьми нерідко чуємо барабанний дріб про перемоги, або бачимо сльози від складнощів, розгубленість.

А економіка на це не реагує. Вона просить реформ і грошей, добрих менеджерів та інвестицій. Вона не хоче працювати на тіньові схеми, не слухається невігласів-управлінців.

Та саме тут в економіці зріють зерна проблем, протестів, різного роду революційних закликів. Тому всі сили мають бути підпорядковані економічному розвитку, подоланню великої економічної кризи.

Знаю, і про це говорю не вперше, що причини цих негараздів створила не лише нинішня влада. Та яке це врешті-решт має значення для людей, для справи розбудови сучасної модерної України!

Я проти революцій, які поглинають не лише ворогів, але і власних дітей. Я проти дострокових виборів. Бо це може призвести до втрати державності. Я проти танців на тонкому дроті, натягнутому між владою та опозицією, між ворогуючими політичними силами. Опозицію потрібно поважати, якою б вона не була. Олігархів слід розумно залучати до економічних перетворень, без настроїв забрати все, бо це більшовицький принцип.

Значить потрібно діяти, спираючись на реалії, забувши про власні амбіції, боротьбу за крісла. Крісла утримаються, якщо будемо працювати разом; впадуть, якщо працю замінять гучні слова і феєрверки, пошуки ворогів.

Не можна не погодитись з дуже важливою тезою, яку  постійно проголошують і Президент, і Прем’єр, і Голова Верховної Ради – нам потрібна єдність політичних сил, єдність влади і народу. Це аксіома. Але для такої єдності потрібна міцна основа – реформи в економіці, поліпшення життя людей і достойні дії влади, коли правда і закон для всіх одні, коли навколо лідерів не паразитують любі друзі, які спекулюють на патріотизмі, набиваючи кишені через старі корупційні схеми.

Владні двори і Президента України, і Прем’єр-міністра, інших можновладців мають бути вичищені від людей з темними плямами, бо саме це сьогодні створює і посилює проблеми. Сини та дочки «вождів» мають бути відсторонені від влади (малої та великої), любі друзі – позбавлені крісел.

Конкурси на заміну посад не повинні перетворюватись в шоу, які тягнуться місяцями. У нас час вийшов, терпіння у людей лопається, а корупція торжествує. Хіба цього не видно?

Ще одна тема – це підготовка змін до Конституції України, інституційна реформа. Зупинюсь лише на одному питанні – підготовка змін до Конституції та їх обґрунтування. Знову повертаємось до грабель. Народ змін до Конституції не бачив і не  обговорював. Депутати в їх підготовці участі практично не беруть. В який же спосіб їх приймати. Навіть «висока оцінка» Венеційської комісії не допоможе. Тільки разом з усією Верховною Радою, з владними та опозиційними силами, відкрито і прозоро через дискусії та суперечності можемо досягти успіху.

Ніякий авторитет тут працювати не буде, хоча б тому, що його не існує. Спільні та злагоджені дії, врахування реальної ситуації сьогодні і визначення прогнозів і цілей на завтра можуть принести позитивні результати. Демократія – це демократичні дії, а не амбіції, це повага до думки кожної людини, а не проголошення, а часто і декретування великих завдань лідерів.

І мабуть останнє з важливих та найважливіше, найскладніше із найболючіших питань – це питання як добитись миру на Донбасі, як вирішувати проблеми, породжені агресією Росії, війною сепаратистів проти власного народу? Частково про це уже йшлося вище.

На мою думку, можна розглядати два сценарії розвитку подій на Донбасі.

Перший – береться за основу концепція визволення Донбасу від агресора і позбавлення реальної бази для сепаратистів, відтворення державного кордону між Україною та Росією. Для цього необхідно відповідно до Конституції України  прийняти політичне рішення про перехід на такий сценарій і все народне господарство, оборонно-військовий сектор, внутрішню і зовнішню політику підпорядкувати здійсненню цього плану.

Відразу виникає чимало запитань. Найперше з них – чи буде цей шлях успішним чи не призведе він до широкомасштабного військового конфлікту між Росією та Україною, чи не з’явиться  небезпека втрати державності, що нависне над Україною? Відповідаю – з урахуванням внутрішнього і зовнішнього становища України зараз  цей шлях є неприйнятним. І ніяка патріотична, навіть ультра патріотична фразеологія, військова рішучість керманичів тут не допоможуть. Слід вчитись говорити правду, якщо вона і не приємна. Умови для такого сценарію не визріли. Ми маємо бути реалістами.

Другий сценарій – Україна оголошує лінію зіткнення протиборчих сил на Донбасі як статус-кво тимчасового поділу Донбасу на окуповану і контрольовану українською владою частини. Ми припиняємо будь-які відносини із сепаратистами. Вони незаконно за допомогою Росії захопили владу і нехай спробують «порулити».

Україна також заявляє: ніякі мінські угоди не зможуть заборонити нам захищати свою рідну землю. Тим більше, що мінських угод сепаратисти ніколи не виконували. Росія ж підтримує сепаратистів і провокує їх.

Ми заявляємо, що окуповані території належать Україні і ми ніколи не погодимося і не визнаємо так звані ДНР І ЛНР, бо міжнародне право і правда на нашому боці.

Цей сценарій базується на фактично існуючій військово-політичній, соціально-економічній та правовій ситуації в окупованій частині Донбасу. Повторюю, сепаратисти при прямій військовій підтримці Росії, порушуючи норми міжнародного права, утворили фейкові структури – ДНР та ЛНР. Ведуть війну проти України, спираючись на відкриту агресію Росії, вбивають, ґвалтують мирне населення, руйнують житлові будинки, життєві центри для людей, нищать інфраструктуру. Ніяких пропозицій щодо організації місцевої влади на засадах децентралізації вони не приймають, мінські угоди ігнорують. А Кремль їх підтримує, озброює і направляє на Донбас своє військо, професіоналів-диверсантів.

Виникає запитання, а що ж робити українській владі в такій ситуації – продовжувати обдурювати себе і свій народ, що шлях через мінські угоди дає позитивні результати і має майбутнє, чи подивитись правді у вічі і сказати: сьогодні ці території є раковою пухлиною і її можна вилікувати лише шляхом хірургічного втручання. Нам слід рішуче відгородитись від окупованих територій Донбасу і дозволити місцевим вожчикам «керувати» ДНР і ЛНР, організувати там життя так, як вони вважають за потрібне. Бо вплинути на сепаратистів зараз ми не можемо. Потрібен час і наші рішучі дії, узгоджена підтримка Заходу. Припинити балачки про якусь там допомогу людям ДНР і ЛНР, свою відповідальність перед ними, про гуманізм до тих, хто дивиться на Росію і ненавидить незалежну Україну.

Нехай тамтешні жителі скинуть з п’єдесталів своїх керманичів так само, як вони їх туди поставили разом з Росією.  Тоді двері для них будуть відкриті. А зараз ми повинні зайнятися тими територіями Донбасу, де є наш контроль і люди хочуть будувати нове європейське життя.

Розумію, що владі зробити такий крок непросто. Але іншого шляху я не бачу. Інакше буде постійний розбій та шантаж і ніколи ладу не буде. Я вже не кажу про негативний вплив цих територій на всю Україну.

Тут доречно нагадати слова Ю.Цезаря, що «великі справи слід вершити не вагаючись, щоб думка про небезпеку не послабила відвагу та швидкість». А це сьогодні одна з найбільших справ для України.

Звичайно, здійснення такого сценарію передбачає, що Українські збройні сили будуть давати рішучу відсіч терористам, якщо вони сунуть носа за лінію зіткнення і ніхто не зможе нам, українцям, заборонити захищати свою землю, якою б «мирною» фразеологією вона не прикривались. Тут мають діяти і такі поняття, як честь і гордість, історична пам'ять.

Я свідомо широко не ставлю кримського питання. Крим анексований Росією з брутальним порушенням норм міжнародного права, Договору між Україною та Росією. І Україна ніколи не погодиться з цим агресивним актом Росії і не визнає російського статусу Криму. Крим є українською землею.

Санкції, які США і Європа та інші демократичні країни застосовують до Росії, мають обґрунтовуватись, перш за все, анексією Криму, а не лише невиконанням мінськихугод.

Хотілося б побажати, щоб вони (санкції) діяли до того часу, поки Росія не поверне Крим Україні.

Більше того, на мою думку, санкції до Росії повинні мати постійно діючий характер. І пояснюється це не окремими актами російської агресії (Крим, Донбас, Грузія), а оцінкою Росії як небезпечної для миру країни, як фактичного і потенційного агресора. Путіна потрібно зупинити, щоб народи не стали жертвою агресії Росії.

Ще одне питання, яке відноситься до кримської проблеми, вникло в останній час. Це питання кримськотатарської територіально-національної автономії. Питання слушне і має історичні корені. Його слід всебічно обговорити і визначити шляхи вирішення.

Правда історії  буде на нашому боці. Ми ні на кого не йдемо війною. Ми б’ємо тих, хто йде убивати нас. І якщо це так звані «наші люди» з окупованих територій, їх слід також бити. Ми маємо зайнятись конструктивною роботою там, де це реально можна діяти. Час розсудить нас. Народ оцінить наш реалізм і нашу тверезість. Час викликів настає для кожного. Для української влади він уже настав давно. Чи готова вона прийняти їх? 25-річчя незалежності добра нагода сказати про це українському народові та світу.

Хай щастить!

Перший Президент України                                            Л. Кравчук


Назад
Перелік тем